Вихідні та свята – це та нагода, коли кияни можуть дозволити собі відпочити від звичного устою життя, здійснити давно омріяну подорож не очікуючи планової відпустки. Ми не оминули такої можливості і помандрували до Львову. Враженнями від цієї поїздки і хочемо поділитися з читачами – можливо комусь стане у нагоді наш досвід.
Поїздку до Львову планували давно і постаралися владнати всі необхідні справи завчасно. Квитки придбали за місяць. Про квартиру домовилися за три тижні – однокімнатна мала обійтися нам в 120 грн. на добу. Щоправда це той випадок, коли купуєш кота в мішку, тож ми не знали нічого ні про умови ні про якість житла. Від готелю відмовилися відразу оскільки дешеві номера дуже швидко займаються, а платити 300-400 грн. лише за те, аби переночувати було забагато. На превеликий жаль, день виїзду співпав з півфінальною грою Динамо-Шахтар. Під час матчу ми саме очікували прибуття свого поїзду і заглядали у віконце дверей залу очікування підвищеного комфорту, де показували футбол. На час відправлення рахунок був «нічийним» - 1:1.
Перший день присвятили виключно екскурсії. Нас провели визначними місцям Львову. Розповідь про історію та архітектурні надбання міста Лева велася російською мовою. Загалом тамошні мешканці не вирізнялися особливим колоритом чи разючою специфікою. На кожному кроці було чутно як українську так і російську мови. Дещо рідше – польську. Відомого «западенського» говору нам почути не довелося. Навіть суржик майже нічим не відрізнявся від київського. Тож чутки, що у Львові небезпечно розмовляти російською – цілковита нісенітниця. Єдине чого не варто робити так це говорити «вєлікім і магучім» з таксистами – проїзд буде коштувати у два рази дорожче. Зі специфіки цієї служби варто додати, що диспетчер ніколи вам не назве вартість проїзду - про це можна домовитися лише з водієм.
Кому цвинтар, а кому музей
Не знаю як у будні дні, але на травневі свята Львів наповнений іноземцями. Тих самих поляків можна зустріти на кожному кроці. Особливо багато їх на Личаківському цвинтарі. Воно й не дивно, колись Львів був польським містом і багацько людей мають тут поховання своїх батьків та родичів. Відстань від Львову до Варшави 390 км, супроти 545. від Львову до Києва А інше велике місто Краків і того ближче – 327 км. З цікавинок видатного кладовища - вікові родові склепи. Зараз лише нащадки тих, хто там похований можуть отримати право на заховання в них. Втім, інколи самотні люди похилого віку домовляються зі сторонніми родинами, аби ті їх поховали, а натомість отримали право наслідувати склеп. Зі свіжих відомих могил можна виокремити поховання відомого поета Ігоря Білозіра – колишнього чоловіка екс-міністра культури Оксани Білозір. У той час, коли різні політичні сили чубляться за те, аби поставити йому пам’ятник, родичі встановили скромного хреста і охайно доглядають за його могилою.
Наш екскурсовод розповіла, що покійний Білозір був хорошим другом її чоловіка, з яким вони не раз пропускали чарку. Втім, коли чоловік дізнався, що Ігор б’є свою дружину, то запал дружби одразу згас.
Вражає могила відомого у свій час лікаря, на якій окрім його бюсту є скульптури двох собак. Кажуть, що після смерті вони ні на крок не відходили від покійного і ночували на кладовищі, там, на могилі хазяїна і померли. Скульптор пам’ятника Івасюку побачив відомого співака в образі юнака, хоч на день смерті тому було вже далеко за 30-ть.
Ну і звичайно, найвідоміше поховання цвинтаря – могила Івана Франка. Він увіковічений у образі каменяра.
Замок, якого немає
Після цього ми попрямували до пагорба «Високий замок». Підйом на височінь пташиного польоту для багатьох видався не легким. Однак, витримка тих, хто подолав таке випробування цілком виправдалася – краса, що розпростерлася у підніжжя пагорба вражала. Навіть у Києві не знайдеш такого гарного огляду міста. А все завдяки специфічному розташуванню Львову – у впадині між кількома пагорбами, одним з яких і є «Високим замок». На його вершині повним ходом йде торгівля. Продають все: від чупа-чупсів до листівок. В оренду пропонують біноклі. На щастя фотоапарат з багатократним оптичним zoom-ом цілком задовольняє усі споглядацькі потреби, тому від такої пропозиції відмовилися.
Повсюди можна побачити людей, які вибралися на відпочинок: будь то «аборигени» міста чи якісь іноземці. Вони сидять або лежать на траві, хтось загоряє. Навкруги чисто, сміття звісно зустрічається, але не в такій кількості, як, скажімо, на київській Володимирській гірці. Причиною цьому рясно «натицяні» у кожному закутку поліетиленові смітники. Дуже зручна, я вам скажу, річ! Це щось на кшталт тих, які ми кладемо до своїх домашніх смітних відер, тільки з жорсткою вставкою вгорі.
Поруч з цією гіркою розташована телевізійна вежа. У підніжжя – будинок львівського телебачення поруч з яким стоїть «допотопна» автівка трансляції наживо. У львів’ян в стандартний набір каналів обов’язково включені польські. Їх анонс друкується навіть у телевізійних програмках.
Відьомська аптека
Виснажливий підйом не на жарт «розгуляв» апетит. Обідали ми у піцерії «Presto pizza». За 25 грн. отримали наступне меню: борщ, картопля-топтанка з курячою відбивною, овочевий салат та сік. Цілком прийнятна ціна за такий набір.
Після цього оглянули решту видатних історичних споруд міста та музеїв. Особливо сподобався музей аптеки. В ньому можна придбати справжні ліки як і у будь-якій іншій звичайній аптеці. Окрім численних скляночок та міхурців захоплюють різні гільйотини для вичавлення лікувальних рідин з різноманітних рослин. Також затримують на собі погляд касові апарати початку ХХ століття, якими користувалися аж до 70-х років. Аптекарська майстерня швидше нагадує якийсь відьомський закуток, аніж фармакологічну лабораторію. Чого тільки варті засушені крокодили та риби-міхурі! Займає цей музей підвальне приміщення житлового будинку та частину першого та другого поверхів. Специфіка львівських будинків така, що мешканці цього дому можуть спокійно споглядати за музеєм, а відвідувачі відомої аптеки мають можливість бачити усі принади побуту львів’ян.
«День батяра» – свято для іноземців
На площі потрапили на святкування Дня батяра. Це такий собі львівський варіант свята першотравня. Посеред майдану встановили сцену, на якій виспівували жартівливих пісень одягнені в кумедне вбрання люди. Чомусь святкування велося польською мовою. В тому числі і пісні були іноземною. Як виявилося, у Польщі є свій варіант української пісні «Ти ж мене підманула», зміст якої майже той самий, окрім лише місць, куди герой пісні приходив.
Попід сценою було багацько львів’ян, вбраних у одяг епохи ХІХ століття, які говорили чудернацьким говором. Але видко було, що не природно – на «показ».
.jpg)
Золота кава
Вечір ми закінчили у кав’ярні, де скуштували неймовірно смачну каву з різного роду тістечками, сирниками та шарлоткою. Нажаль день видався холодним і довелося сидіти у приміщенні. Слід зазначити, що ціни у пристойного рівня закладах відверто «буржуйські»: за дві філіжанки кави з парою шматочків здоби довелося викласти 60 грн.
Потім був марш-кидок по продуктовим магазинам у пошуках поживи на вечерю. За звичними киянину цінами запаслися провізією у вигляді молока, булки та ковбаси і відправилися на покій до свого «хостелу» чи, якщо бажаєте, гуртожитку.
Принади львівського трамваю
Наступного дня придбали мапу. З нею орієнтуватися у місті стало значно легше. Пересувалися по галицькій столиці або пішки, або трамваями, мережа яких оповила ледве не всі закутки міста. На цьому вузькоколійному залізному коневі можна дістатися практично до будь якої частини Львову. Вартість квитка приємно здивувала: звичайний коштував гривню, а пільговий лише 50 копійок. Останнім мають право користуватися і студенти, яких у місті вдосталь. На диво всі люди добросовісно компостують свої квитки. І це при тому, що за три дні перебування у Львові контролери нам ні разу не зустрілися. Компостер замість дірявих фігурок на квитку пробиває цифри.
Львівська бруківка для «фазенд» можновладців
Окрім архітектурних пам’яток, а це ледве не кожен будинок, крокуючи бруківкою вулиць можна споглядати й звичайні будинки. Особливо львів’яни пишаються «австрійськими», себто такими, які побудовані за часів панування на цих територіях Австрії. На ринку нерухомості вони котуються досить дорого і при оренді чи купівлі першим питанням постає за якої влади будувався дім.
Львів’яни дуже тремтливо ставляться до своєї бруківки і пильно її оберігають. Почнись десь реконструкція дороги, мешканці прилеглих будинків здіймають ґвалт, мовляв під прикриттям ремонту демонтують вікову кладку для своїх «фазенд».
Дуже веселить Львів своїми різноманітними кумедними пам’ятниками. Є тут і постамент Мазоху, у кишені якого ви можете намацати причинне місце, а в грудях фотокартку оголеної жінки. Є і менш відомі особи, яких або всадили за столик з одним порожнім стільцем для бажаючих сфотографуватися, або виставили у вікно, куди вони немов виглядають.
.jpg)
Католицизм – це круто
Про духовні споруди міста Лева можна розповідати безмежно довго, але ця інформація доступна і у багатьох інших джерелах, тому зосередимося переважно на враженнях. Архітектура чисельних костелів та соборів заворожує. Щодо зовнішнього вигляду ще можна посперечатися, які храми краще: православні чи католитичні, мовляв, готичний та похмурий стиль останніх більше нагадую поклоніння сатані, аніж Богові, на відміну від наших сонячних та яскравих церков. Та всередині розумієш наскільки помилявся. Внутрішнє оздоблення та облаштування, сама служба говорять про те, що зроблено усе в першу чергу для людей. Взяти хоча б ті самі лавки. Вважаєте, що наш звичай стояти в храмі є більшим проявом поваги до Бога? Дзуськи! Лавки у них зроблені для дітей, людей похилих та можливо просто виснажених. Якщо придивитеся, то знизу побачите спеціальні «підколінники» на які під час служби люди і стають. За мого візиту всі прихожани стояли на колінах та разом співали молитви. І це аніскілечки не нагадувало якусь секту. Все було щиро. Органна музика та церковні співи настільки захоплювали, що мимоволі десь у закутку свідомості промайнула думка: а чом би не стати католиком?...
До музею – напитися
Можливо в хронологічному порядку логічно було б відвідати це місце до костелу, мовляв, аби потім замолити в храмі гріхи, однак чому цей музей ми лишили на закуску поясню далі.
Справа йде про музей пивоваріння у Львові. І його фішкою є пивна дегустація. Саме тому не хотілося потім іти до храмів напідпитку.
В наший екскурсійний гурт набралося близько ста чоловік. Мабуть мало кого цікавили самі експонати музею, більшість приваблювала дегустація пива. Ціна квитка – 10 грн. без куштування «хмільного» і на п’ять гривень дорожче з дегустацією. Студентам на третину дешевше.
Відвідини «пивних» залів нагадували якесь дикунство, табуни людей протискувалися крізь вузенькі проходи слідом за тендітною, але «горланистою» дівчиною-екскурсоводом. Всі чекали головного – дегустації. І під кінець їх очікування виправдалися – всім вручили по одній порції двох сортів пива. Поруч вже торгували ковбасками та чіпсами. А загалом, попри таку дикість музей справляє приємне враження – сходити варто.
Львівське «Пирогове»
Третій день перебування у Львові здавався зайвим. Крокуючи вуличками старого міста відчували себе такими собі знавцями – почали вже якось орієнтуватися у місті. Втім, все ж таки знайшлося чим себе зайняти. Львів щедрий на враження.
Пішою ходою вирушили до парку відпочинку. Його родзинкою був музей архітектури та побуту, щось на кшталт київського Пирогово. На шляху завітали до якоїсь фортеці, де на шаблях змагалися лицарі, та до декількох храмів, де саме у цей час велася служба. Подивувалися щирості людей і вирішили, що така віра може бути поглинена лише з молоком матері, у іншому разі це буде виглядати як блюзнірство.
Оминувши базар з цінами точнісінько такими самими як і у столиці, дісталися врешті решт до самого музею. Знаходився він одразу за приватним сектором на пагорбі. Вартість входу така сама як і у київського «побратима». А от територія значно менша. Українська архітектура минулого тут представлена переважно дерев’яними хатами, лише самотня хатка-мазанка стоїть на задвірках. Оздоблення будинків усередині насичене, хоч і не відрізняється різноманітністю. Стан споруд аварійний. Солому зі стріх вщент позносило вітром і тепер зіяють вони або дерев’яним настилом, або взагалі руберойдом, який зовсім не справляє враження автентичності.
Найбільше сподобалися чоловік-бандурист, який своїм голосом збирав довкола себе натовпи людей та сусідня до музею міні-ферма, де утримували цапів та кіз разом з фазанами.
Музейні туалети краще оминати – біо-кабінки ніби після атомного бомбардування. Між іншим про «мережу» туалетів у Львові скажу таке: якщо не «горить», то знайти їх теоретично можна, однак якщо вже дотерпіли до останнього – кущів не уникнути. І будьте пильні – муніципальна дружина не спить, її можна зустріти на кожному кроці. У разі проблеми вона з радістю вам допоможе, але за найменшого порушення поблажок не чекайте.
Загалом, порада моя така: якщо є можливість, відвідайте краще музей Пирогова у Києві – нічого не втратите. Від перебування у львівському «Пироговому» я виніс єдине враження – відразу до громадських туалетів. Тепер саме з ними у мене асоціюється цей парк.
Лише за територією парку цей смуток розвіяв краєвид, що постав перед нами – Львів було видно мов на долоні. А обабіч прірви на галявинах львів’яни збиралися на шашлик. Запах квітів, що росли довкола, приємно доповнював запашний аромат м’яса. Мало де в Києві можна зібратися на подібне «барбекю» з таким краєвидом.
Вже спускаючись до низу зустріли киян, що збирали жолуді. Чомусь і собі захотілося на згадку посадити у себе на прикиївській ділянці львівського дуба.
Гра львівського бандуриста
У пошуках «Криївки»
Після цього почалися наші пошуки «Криївки». Це такий ресторан оформлений у стилі землянки вояків ОУН-УПА. Сама по собі ідея криївки унеможливлює афішування розташування ресторану, втім хто шукає – той знаходить. Ходили ми повз нього у декількох метрах і навіть не здогадувалися про його близькість, аж доки нам не вказали на потрібний 14-й під’їзд, в якому засіли «партизани». Черга вишикувалася у кількадесят чоловік. Просувалася вона дуже повільно, проте ми мужньо вистояли і нарешті підійшли до дверей схованки. Стукаємо і двері привідчиняють. Запитують: «Пароль?!»
– Слава Україні! – вигукуємо ми, - «Героям Слава!» - одповідають нам. Заходимо. На вході нас пригощають смачною та міцною медовухою. Далі – круті сходи зі стінами в деревній корі. Минаємо «требник», «нужник» та «п’ятерник» і потрапляємо до продовгуватої зали зі столами. Стіни прикрашені фотографіями вояків УПА. Біля барної стійки стоять кулемети, з якими з ентузіазмом фотографуються. Над вхідними дверима висить телевізор по якому транслюють пряме включення з-за дверей ресторану. Приємна, я вам скажу, це справа – дивитися на тих, до кого черга ще не дійшла.
Раптом пролунав постріл! То необачливий відвідувач натиснув на курок пістолету – раз на рік стріляє навіть палка. Цього разу на щастя куля була холостою.
І ось нам підносять меню. Довго ми розглядали цю книжечку надруковану на третьосортному папері – що не розділ, то шедевр гумористичної літератури. Чого тільки варті «пів метра ковбаси» та «Перше причастя у герої» - себто борщ, який подають у металевих мисках з польовими ложками. «Пєльмєнєй у мєню» немає – ресторан «ізвіняється» за те, що «закончілісь».
Замовляємо по борщу, каву та кружку пива. Загалом на 40 з лишком гривень. Смачно. Коли сплачували рахунок, то запитали офіціанта чи можна залишити на пам’ять таке колоритне меню. Але той відповів, що меню продається і коштує 30 грн. Ми відмовилися.
Львівські газети
Заради цікавості придбали пару місцевих видань: «Високий замок» та «Львівську газету». «…замок» – це щось на кшталт нашого Хрещатика – себто «промерська». А от львівське видання більш цікаве, хоч і не зручного велетенського формату. Мимоволі провели порівняння газет: здивувало те, що деякі статті у двох газетах ідентичні. Втім прочитавши одну з них зрозуміли, що це добре прихована реклама. Ще й пожартували, мовляв, приїдемо до Києва, то і в «Газеті по-…» побачимо таке. І що ви думаєте? Повертаємося до столиці, купуємо газету і бачимо заголовок «Они узнают города по крышам»! Точно така самісінька стаття, тільки замість зображення дахів міста Лева, як було у львівських виданнях, надрукована фотографія «киевских крыш».
Піцца з помідорним соком
За півтори години до відбуття зайшли за речами до гуртожитку і попрямували на вокзал. На шляху придбали піццу. Начиння обирали самостійно. 10 хвилин і вона готова! Обійшлося це нам у 35 грн. Смакуючи шмати такої смачнючої страви і запиваючи її помідорним соком відбули до Києва! У гостях добре, а дома все ж таки краще…
