У Замисловецькому лісництві, за тридцять кілометрів від Олевська й за двадцять до Бєларусі, на двох з половиною гектарах державного заповідника місцевого значення розташувалося „Камінне село”.

 

Поміж високими соснами видніються камені-валуни. Одні - завбільшки з чималий будинок, а інші - ще більші. Опуклі, шерехаті, сірі ...

 

 

Придивишся пильніше - й справді: камені вишикувались „вулицею”. Немовби оселі сільські. Біля них наче -„хлівчики”, а там біля „майдану”, бовваніють кам’яна „школа”, ”церква”...

 

...Легенда прадавня розповідає: „Якось лісами тутешніми (були вони тоді дрімучіші й густіші , а села ховалися в них понад річками глибокими від набігів злих, ворожих) брів подорожній. Старий чоловік і в одежині вбогій. Зайшов в одне село лісове, попросив у господаря крайньої хати хліба. А той саме по хазяйству порався, махнув рукою: ”Іди собі, чоловіче, ніколи мені з тобою клопотатися”. Образився старець, вийшов із села , озирнувся на нього – і враз воно все скам’яніло... Потім побрів собі далі, на галявині знайшов папороть їстівну, підкріпився, відпочив і рушив у свою дорогу. На камені, де відпочивав, сліди відбилися, один велетенський - немовби босої ноги; й „ланцюжок” схожих на сліди звичайної людини. За легендою, тим подорожнім був Господь... ”

 

 

Матеріалістичні гіпотези трохи інакше трактують походження цього дивного явища: льодовик наніс каміння десь 20 тисяч років тому. Та невже він зміг так симетрично, так життєво правильно „збудувати вулицю”? Сосни та інші дерева тутешнього лісу обступили валуни, колишеться високо в піднебессі їхнє віття. Сторожують ”село”. Віки минають, а вони все сторожують. Деревина тут трохи дивна - тонкі стовбури, якесь тьмяне немовби спохмурніле листя, жовтава глиця. А через кілька кілометрів - молода зелень буяє, все квітне.

 

„Зачароване місце” – ніколи яскраво-зеленим не було. Якщо босоніж ступити в скам’янілий „Божий слід” в прохолодну погоду то він не холодний. Ступаєш на нього босоніж – і зовсім не холодно. Існує повір’я, що той, хто постоїть у „сліді”, набирається здоров’я, а бажання загадане тут, збувається. Камінь зі слідами теж незвичайний. Його частину немовби хто відтяв гострим ножем (чи пилкою), так рівнесенько, наче скибку хліба від паляниці.

 

 

І ще одна особливість. На боці валуна видніється „шов”: ніби добрячий кам’яний кавалок „пришили” чи „приварили” до основної маси. Цікаво що „шов” зроблено з каменів - „стібків”... іншої фактури!

 

Який велетень виконав це „шитво”? Не довіряє природа деякі свої тисячолітні таємниці нікому.

 

 

Добиратися до „Камінного села” вибоїстими лісовими дорогами. І, як у казці, зустрінете на шляху тетеруків, зайців, білку, орла. У селах, понад берегом стрімкої Уборті, де вода завжди жовтувато-коричнева, на деревах висять борті - стародавні вулики з колод. Поліщуки й досі не відмовилися від предковічного бортництва, бджоли в цих колодах рояться, мед гарний збирають. Легенда про скам’яніле село наклала свій відбиток на звичаї гостинності в цих краях. І хлібом , і медом, і зібраними в лісі грибами-ягодами поділяться тут щедро, від душі.