Хтось покинув у сараї

Пляшку горілчану,

Необмиту, недопиту

І, звичайно, п'яну.
- Звідки ти, така хороша? 

Питає лопата.

- Не впізнала тебе зразу,

Знать, будеш багата.

Пляшка булькнула сердито:
- А я й так не бідна.

Не така, як ти, нещасна,

Чорна й жалюгідна.
На бенкетах і фуршетах

Я бувала, всюди,

А з тобою діло мають

Тільки темні люди,

- Роботяги та трудяги,

Ганни та Івани,
Що розкопують траншеї,

Риють котловани...

Тут мітла біля порогу

Раптом обізвалась:
- Перестань пащекувати,

Бо вимету зараз!
- Не чіпай, - лопата каже.

- Це ж відома трясця.
Через неї, окаянну,

Всі людські нещастя.

Пляшка брязнула бундючно:
- Що ти там молотиш?

Я дарую людям радість,

А ти світ колотиш.
Та немає ні квартири,
Ні кутка, ні хати,
Де б мені не довелося
Хоч разок бувати.
Скрізь балакають, що скоро
Вибори почнуться.
А ти знаєш, чом за владу
Люди так гризуться?
Щоб народові служити,
Сили віддавати?
Ні, гризуться, бо бояться.
А чого? Лопати.
В хід пускають всякі брехні,
Різні "компромати",
Аби тільки опинитись
Далі від лопати.
Всі трудящих захищають,
Люблять, поважають,
А трудящими, сердешні,
Бути не бажають.
Жити хочуть у достатках,
Сито і багато,
А таке життя ти можеш
Дати їм, лопато? -
Тут мітла сердита знову
У розмову встряла:
- Я газети і листівки
Вчора підмітала.
На портретах - кандидати,
Хлопці інтересні
І написано під ними,
Що порядні й чесні...
Пляшка дзигою крутнулась:

- Перестань патякать!

У газеті що завгодно

Можна накарлякать.

Журналісти хочуть їсти,

Мусять так писати,

Бо у них віднімуть пера

І всучать лопати.

- І задумались, замовкли

Мітла і лопата.

Мабуть таки правду каже

Пляшка язиката.