У дворі уздовж будинку прямо під вікнами тягнувся газончик. Три метри на десять, не більше. Це не ботанічний сад, але в міській пилюці, вважайте, оазис. Травичка росла, дві берізки вставали навшпиньки, сонечко виглядало, плюс лопух, ромашки, та ще аґрусу кущ! Око міське по зеленому зголодніле, а тут дивися, нюхай, аж до аґрусу - жуй!

    Природно, собак там вигулювали. А де ще? Псина протягом років живе в приміщенні, хай хоч потребу справить на лоні природи! Помочитися на волі - згодіться, свято. Словом, на газон і собак, і кішок, і дітей, і дорослих тягнуло, тому що оазис. Мікроклімат особливий - на газоні ні скандалів, ні бійок ніяких.
 

    Тут мешканець новий в'їхав, віконця на другому поверсі якраз над газончиком. Як він під собою цю мирну картину побачив, забризкав слиною: "Собак не потерплю! Гадять під вікнами! Не мають права, оскільки я учасник війни!.." Йому народ заперечує: Не "гарячіться, шановний! Вони, дійсно гадять під вікнами, але із зовнішньої сторони вікон, а не з внутрішньою! Віконце закрийте, і гадитимо роздільно!"
    Дід ще більше синіє: "Міліцію викличу!" Викликав. Вона приїхала і сказала: "Старий хрич правий. Яка не є зелена зона. Собачий вигул заборонений виключно. Ведіть до річки, хоч весь берег займіть, а при людях тіпун на язик!" Ага! До тієї річки чесати кілометра три! Сержант говорить: "От і чешіть!" Йому знову: "Товариш сержант! Будьте людиною! Поставте себе на місце собаки. На такий марш-кидок її сечовий міхур не розрахований!" Міліціонер аж підстрибнув: "А як ми в армії з повним викладенням по жарі в чоботях марш-кидок, це по-людськи?!"

    - Так хто ж порівнює! Собаці з повним викладенням в чоботях по жарі ні в життя не добігти, щоб пописати! Куди їй з вами змагатися! Але зрозумійте специфіку собачого організму. Їй навіть генерал не пояснить, що згідно закону треба три кілометри бігти, щоб задерти одну нещасну ногу. У неї інстинкт, як у вас: побачили військового, рука сама до козирка, віддати честь. І собака. Побачила кущ - лапа до козирка. Сержант говорить: "Якщо чесно, мені-то плювати! Але старий всіх доведе до могили, хоча сам двадцять років при смерті, і як огірочок." Ось так.
 

    Пробували сміливці на газон прорватися з собаками вночі. Але старий напоготові, у вікні махає шашкою, рот піниться. Як в такій обстановці собачці облямуватися? І що в результаті? Звичайно, до річки ніхто не дійшов. А вигулювали тайком, де вийде: по підворіттях, по двориках. Звичайно, не всім подобається. Особливо, коли в нових туфлях в темноті. Та ще з пані! Але тут треба з'ясувати: в що уклепався? В собаче або в людське? Зараз не соромляться. А зовні не відрізниш. Харчуємося однаково.
 

    Чи то річ газон! Все розчинялося, засвоювалося і, здавалося б, лайно, але шляхом обміну речовин перетворювалося на аґрус! Я пробував! Але не в тому річ, а ось в чому подив! Раніше під вікнами діда цвіло, дозрівало, до кінця липня аґрус аж лопався. А тут як собак вигнав, чахнути все стало. Трава вилягла. Замість ягід у аґрусу колючки набухли. Дід в паніці. Виявляється, він банки підготував, варення аґрусове на зиму закрити. На-ко викусі колючки, дідусь! Він якимсь складом газон поливав, хімічним пирскав. В результаті, гусениці розвелись. Старий хоча і вижив заслужено з розуму, але зметикував: напевно було щось в тому, що собаки потребу в газон справляли. Раз при них все росло, цвіло і пахло. Пробував дід собак замінити собою особисто. Не соромлячись ходить під кущ, під берізки. І що в результаті меліорації? Кроти завелися. Риють землю, не інакше, задумали метро.
 

    Старого звезли в госпіталь: жадність серце здавила, весь на добрива вийшов. Як його відвезли, народ з собаками появився. Гавкіт, виск, розмови. І ви не повірите, за тиждень зелень випрямилася, ромашки причепурилися, на аґрусі ягоди вискочили. Гусениці зникли, кроти емігрували! Значить, те, що собаки, задерши ногу, виробляли, було природно!