Дзвінок, Путін знімає слухавку.
- Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова. Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо.
- Харашо Міша, ето действительно важная новость. А большая у вас армия?
- Ну, зара… Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.
- Должен сказать тебе, Миша, что у меня в армие 100 тисяч людей, каторие только ждут маево приказа.
- Холєра, я зара вам віддзвоню.
За якийсь час…
- Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано. До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи.
- Должен сказать тебе, Миша, что со времени нашего последнего разгавора я увеличил армию до 200 тисяч человек.
- Най го холєра вхопе! Я ще зателефоную.
За якийсь час…
- Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни.
- Неужели? Очень жаль. А почему это вы вдруг передумали?
- Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили,
і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч в’язнів.
